Барз рідко тепер стрітите Лемка, якій тямит іщы мирне, спокійне, усталене довоєнне жытя в рідным селі.

Переважні найпершы спомины старшого поколіня ― то уж тяжкы часы фашыстовской окупациі, коли вшытко уж было не так, як перше. Ачий і в тых селах, котры не потерпіли, якы обышол фронт, де не стояли ани солдаты німецкой арміі, ани украіньска поліция, жытя было тырвожне і небезпечне. О тым днес оповідают нам Меланія і Павел Стеранкы з Новой Веси, котры жыют на чужыні, в селі Угринів коло міста Підгайці.

Полякы бояли ся Украінців, але і Украінці бояли ся Поляків. Вшыткы они, а тіж Жыды і Циґане, бояли ся німецкой окупацийной влады. А Німці, якы гейбы никого ся не бояли, страшенні бояли ся «партизантів». Лемкы, все знаны як люде смілы і храбры, тепер уж бояли ся іх вшыткых. Гварите, же забыли сме о Червеній Арміі? Ніт. Почуєте і о тым, хто вмер од страху в Новівси, як взріл вызволителів зо сходу.